Каталог статей

Катастрофічний занепад суспільних чеснот у результаті насильницького руйнування вікових національних духовних та культурних традицій народу, насильницький розрив природних людських зв’язків. Звідки все це?
Мені пригадується, як на початку 90-х років по телебаченню демонструвався документальний фільм за матеріалами КДБ СРСР „Грабеж”. Суть фільму така. Шайка, іншої назви не підбереш, злочинців із вищою освітою довгий час займалася пограбуванням храмів та церков на території Росії. Викрадені ікони, культові предмети, антикваріат, безцінні творіння древніх малярів (траплялися навіть роботи учнів самого Андрія Рубльова) продавали за кордон. Не можна було спокійно дивитися кадри, де ікони з ликами святих розпилювали ножовкою, щоб сховати їх від митників.
До чого це я згадав? Та тому що цих нелюдів у людській подобі суд визнав злочинцями і визначив їм міру покарання.
То як назвати тих, хто правив Україною у 30 — 50-х роках, по чиїй команді знищувалися до самих підвалин безцінні творіння наших знаменитих предків-будівничих, майстрів, малярів — церкви та храми? 
Візьмемо лише два приклади з тисяч інших. 
Почнемо з нашої столиці — міста Києва. До 30-х років у ньому налічувалося більше 80 храмів, церков та інших культових споруд. 
На що ж піднялася рука у той страшний період знищення?
Михайлівський собор, збудований князем Святополком у 1108 році. Він був одним із видатних творів церковної архітектури. І поступався своєю красою, величністю і віком тільки Софії Київській.
Собор гинув довго і поволі. Після вибухів здіймались хмари цегляного пилу... Все творіння було поховане під уламками стін. Мешканці міста були шоковані таким вандалізмом. Розгублені, все допитувалися: „Кому заважав собор? Хто та навіщо наказав його зруйнувати?” Функціонери від влади непереконливо пояснювали: „Собор не мав архітектурної та історичної цінності (!), тому його й підірвали”.
До речі, наказ на знищення собору дав нарком освіти В.П. Затонський. А що ж далі? Як відомо, святе місце пустим не буває...
У 1936 — 1939 роках на цьому місці виросла монументальна, сіра, з масивними колонами, споруда міськкому та обкому партії, яка, на погляд місцевої влади, була гідною заміною знищеному собору. Та поруч із цією будовою була розташована церква Трьох Святих — знесли. Мабуть, не мала права бути сусідкою партійного палацу. На цьому справа не закінчилася. Пізніше перестала існувати Троїцька церква, що знаходилася між Софіївським та Михайлівським соборами. Побудована у 1160 році і бережно реставрована у 1858 році. Рівно через 100 років знесена. На її місці — сквер із фонтаном.
І так по всій Україні.
У Великій Писарівці, нашій малій столиці, на початку 30-х років було чотири церкви: Покровська, Миколаївська, Успенська та відправна на центральному кладовищі. Всі знищені. Очевидно, коли їх нищили, у населення теж виникали ті ж самі питання: „Кому заважають наші храми?” Не могли не виникнути.
Ні, це була боротьба не тільки з „опіумом для народу”, це була масова жорстока акція вандалізму з цілком, певно, визначеною метою — винищити історію, культуру українського народу, лишити його духовності, віри, перетворити його в сіру безлику масу, у „гвинтівки” безпощадної системи.
На місці Успенської церкви, що знаходилася у самому центрі селища, багато пізніше був розбитий примітивний сквер, щоправда, без фонтану, а до цього споруджено пам’ятник „батьку” всіх часів і народів”, що був розташований у західній частині скверу.
Дуже схоже все це з подіями в Києві, тільки у менших масштабах. Із часом „нашого батька” знесли потайки, вночі — „неправильним” виявився. У влади знову питання: кого на звільнене місце?. Автор „опіуму для народу” в наявності є — стоїть через дорогу. Не довго мудрствували — „відлига” ж надворі, і незабаром неподалік від того місця, де стояв „батько”, спорудили скромний постамент із погруддям Т.Г.Шевченка. На більше не стяглись. Настало правління третього „вірного ленінця”. Погруддя Т.Г.Шевченка зникло разом із постаментом, як перед цим, небезпідставно, зник і сам сквер.
Як відомо, храми зводилися у найкращих місцях населених пунктів і не тільки з погляду краси ландшафту — бралася до уваги і геопатогенність цих місць та інша підземна енергетивність. Ось чому людина, знаходячись у храмі, в якому б душевному стані вона не перебувала, відчувала прилив позитивної енергії. Вона цілющо впливала на увесь стан людини — це крім того, що немало цьому сприяла і сама належна обстановка в храмі.
Сюди, як бачите, і тиснулися камінні вожді, які ще при житті самі себе обожествили. Тож при другому Іллічу перший Ілліч могутньою глибою став на постамент вже на самому епіцентрі колишньої церкви та колишніх поховань священнослужителів біля неї. Не в якомусь іншому місці — наприклад, на вигоні між вулицями Охтирською та Жовтневою. Там який простір! Тільки ні! Треба місце, де була церква.
Ці і подібні акції у столиці та інших містах, містечках, селах і селищах України значною мірою досягли своєї мети. Скільки серед нас, не пам’ятаючих роду свого, агресивних, озлоблених, жорстоких! Це результат бездуховності, зневіри, руйнування душевного.
Скажіть на милість: чи були у свій час дитячі кімнати поліції?
До 1917 року на всю Російську імперію (не забуваймо входження на той час до неї Фінляндії та частини Польщі) малось усього сто тисяч „посадочних” місць для злочинців. У нашому селищі (волості) особовий склад поліції був такий: пристав та п’ять стражників. На кількість тогочасного населення — не в порівнянні з теперішнім. А що маємо зараз? Храми — обереги духовності людської — знищили, священнослужителів знищили, всі віками створені цінності знищили.
Що взамін? Моральний кодекс будівника комунізму? Там було багато положень, що базувалися на засадах християнської моралі. Так ті, що його сформулювали, його найперші й не виконували.
То ж чи не пора назвати поіменно і всенародно осудити головних натхненників, організаторів та виконавців руйнування соборів душі народної?
У перші роки незалежності були прийняті заходи щодо реабілітації жертв політичних репресій. Так чи не настав час реабілітації жертв духовних репресій, яких значно більше ніж перших. Із чиїх же коштів відбувалася реабілітація? Авжеж, не за рахунок винних чи їх правонаступників, а за рахунок держави, що тотожно за кошти того самого репресованого народу.
І якщо руйнувати собори влада могла, то будувати їх не може, бо в цьому випадку церква відділена від держави. А раз не може надати вона матеріальної допомоги, то хоча б не заважала. Громада, якщо в неї виникне бажання, сама подбає про свою духовність. Коли ж виникне питання, де стояти церкві, то іншої відповіді, на мою думку, бути не може: там, де вона і стояла.
Олександр Колісник, 
смт В.Писарівка.