Каталог статей

Над Лугівською горою сходило сонце, якому так раділи після випускного балу десятикласники Великописарівської школи. Ще б пак — вони стрічали не просто сонце, а нове, доросле життя. Ось тільки що воно відразу стане занадто дорослим, вчорашні школярі ще не знали. Про війну вони почули із гучномовця, коли повернулися в селище.
На Лугівській горі з однокласниками був тоді й Іван Обідець — герой нашої сьогоднішньої розповіді про земляків — солдатів Великої Перемоги. Усіх його однокласників 1923 року народження призвали до армії. А Івана Івановича не встигли взяти на фронт, бо ще не було вісімнадцяти. Тож довелося побувати в німецькій окупації. А у березні 1943 року, під час першого визволення Великої Писарівки, юнака мобілізували на фронт. І потрапив він відразу в самісіньке пекло — на Курську дугу. Там фашисти прагнули зробити реванш після програшу Сталінградської битви.
У бою під Прохорівкою, де відбувався відомий танковий бій, наш земляк отримав бойове хрещення. Запекла сутичка тривала півтори доби. Танки йшли з обох боків лоб у лоб. Земля кругом двигтіла, повітря пашіло жаром від розпеченого заліза, від палаючих танків, де заживо згоряли їхні екіпажі, безперервно ревіли мотори, стояла кіптява.
Першими напруги не витримали німецькі війська. Відчувши їхнє послаблення, наші війська пішли в наступ.
У тому бою дев’ятнадцятирічний воїн Іван Обідець отримав перше поранення. Пораненого його побачив земляк — Федір Безуський, він і підібрав товариша, доставив до медиків. Медсестра надала першу допомогу, обробила рану, забинтувала, а через кілька годин перепочинку направила Івана Івановича в госпіталь, бо потрібна була операція. Вона вказала на регулювальницю, що виднілася на шляху, й наказала йти в тому напрямку до станції. І вже там, не безпосередньо на фронті, Івана Івановича мало не позбавив життя фашистський льотчик. Він на своєму Месершміті, помітивши одиноку ворожу мішень на шляху, три заходи зробив, розстрілюючи радянського воїна з кулемета. Та доля виявилася прихильною до нашого земляка.
У госпіталі в Воронезькій області І.І. Обідця протримали півтора місяця. Звідти пролягла дорога до Прилук Чернігівської області, де формувався вогнеметний батальйон, у складі якого Іван Іванович узяв участь ще в одній вирішальній битві Великої Вітчизняної — у форсуванні Дніпра на підступах до столиці України. Там у пекельних боях із взводу, де воював І.І. Обідець, вижило менше десятка бійців. Великописарівчанин за форсування Дніпра отримав першу бойову нагороду — медаль «За відвагу».
Другу нагороду — орден Слави ІІІст. він отримав за вдало проведену операцію з розвідки даних щодо розташування ворожих військ уже на території Чехословаччини. З розвідки група воїнів, куди входив і І.І. Обідець, привела «язика», завдяки інформації якого радянські війська провели вдалі бої, визволяючи нові території окупованої Європи.
Розповідаючи про участь у розвідувальній операції, Іван Іванович пригадав ще один воєнний епізод, коли згідно з наказом Жукова вони отримали завдання перевірити обстановку в стані фашистських військ. Це було ще на території України. Перед цим воїни зробили зупинку, почали окопуватися, кухарі заходилися лагодити обід. Раптом почувся рев моторів — у небі з’явилися німецькі літаки. Які почуття оволоділи воїнами, не важко здогадатися. Та яким було їхнє здивування, коли не долетівши до наших метрів триста, літаки почали скидати бомби. Виявилося, що там знаходилися німецькі танки, і через якусь плутанину льотчики почали бомбардувати їх. Самознищення тривало недовго, та до наших воїнів літаки того разу не долетіли.
Переможний травень Іван Обідець зустрів у Австрії. За участь у війні, за проявлені героїзм і мужність він нагороджений медаллю «За перемогу над фашистською Німеччиною», орденом Вітчизняної війни І ст., орденом Богдана Хмельницького ІІІ ст. У мирний час Іван Іванович теж був удостоєний високих нагород — ордена Знак пошани, медалі «За трудовий подвиг», ювілейної медалі Жукова. Взагалі, ювілейних нагород він має дуже багато.
Якщо говорити за мирний час, то слід згадати ще один факт із життя Івана Івановича. Йому довелося служити вдруге, а потрапив він у армію вже з посади І секретаря райкому комсомолу. Після шестимісячних курсів він був призначений заступником командира роти з політчастини. На той час він мав дружину Марфу Йосипівну й маленького синочка. Тож і вони разом із своїм батьком і чоловіком зазнали армійського життя.
Після демобілізації Іван Іванович із сім’єю повернувся до Великої Писарівки, де проживає і нині. Працював в основному на партійній роботі (за винятком того часу, коли не було району). Колеги по роботі з повагою згадують І.І. Обідця, характеризуючи його як людину принципову, серйозну, відповідальну і надійну.
Нехай ще не одна весна радує колишнього фронтовика своїм теплом і цвітінням, а також людською увагою і шаною.
Валентина
КАДНИЧАНСЬКА.