Каталог статей

Розповідь Володимира Мірошника про Єгора Хомича Мовчана у „Ворсклі” від 4-го липня 2009 р. пробудила в моїй пам’яті спогади про події, які відбувалися в далекому минулому саме в тих місцях, про які згадує автор.
Пам’ятаю й сьогодні величезний осокір та той колодязь біля нього. І хату кобзаря, що поряд із ними, — праворуч, коли йдеш до лісу, або у Ямне чи на Вільне.
Воєнне лихоліття примусило нас, 12-річних підлітків ворушитися, аби вижити під час фашистської окупації. У сосновому лісі тоді ми корчували пеньки від спиляних війною вікових сосен. Їх було безліч, а долали їх ми не за один день, викопуючи величезні окопи, аби дістатися до них.
Возили пеньки возиком додому і там кололи на дрова. А місцем відпочинку по дорозі був саме той колодязь та осокір біля кобзаря. Там утамовували спрагу та відпочивали.
... Танкістам, які відступали з оточення, вистачило пального лише до колодязя з осокором, або може якась інша трапилась проблема, але велетенський незграбний танк „КВ” був тут ними залишений. Зі сльозами на очах поглядали ми на нього...
А у лісі, серед сосен, — покинута величезна гармата. Навкруги — ніяких інших слідів. Це спонукало нас до сумних роздумів.
У село вдруге ввійшли німці. Наступила та пора, коли нікого не побачиш. Панував жахливий страх — навколо, повсюду. Через деякий час з’явилися повідомлення: громадянам прийти до клубу, де буде виступати бандурист Є. Мовчан. Я там був тоді та слухав сумні мелодії бандури... Окупанти полюбляли влаштовувати такі заходи. Бандурист зі своїм поводирем, сестрою, — не один раз виходив на сцену перед своїми слухачами.
У серпні 1943-го у визволене село по домівкам повернулись інваліди війни, а у 1944-му прийшов і Михайло Петрович Мірошник — Герой Радянського Союзу. Із ним у подальшому у мене склалася справжня дружба. Михайло Петрович товаришував тоді з моїм дядьком — Несвітом Петром Петровичем, інвалідом війни, затятим мисливцем-любителем. І незабаром серед полювальників на Брилевому болоті, з повним „реманентом” мисливця, з’явився Михайло Петрович. Мисливців у той час можна було перелічити на пальцях однієї руки. А серед них і я, підліток Сашко Несвіт. Без рушниці, у ролі загонщика. А згодом за „сумлінні” мої „старання” дядьки полюбили мене та й дозволили з ними полювати. Так, у подальшому, я мандрував Бугаївкою, повертав за цвинтарем ліворуч і заходив до помешкання Героя, який завжди чекав на мене. У хаті клопоталася дружина — тихенька, лагідна, простенька жіночка Героя!
Біля печі — рогачі та кочерга. Долівка — глиняна. Багатство! Та двоє ще діток малих: старшенька — донька (здається, Таня), а меншенький — синок (здається, Ваня). Не пам’ятаю твердо.
Але то був жахливий рік для Героя! Діти гралися у хаті, а в рогачах була поставлена заряжена рушниця... О, Боже! Гримнув постріл і ... Ванька не стало.
Велике горе навалилося на М.П. Мірошника. Покинув полювання. Завів кілька вуликів бджілок. І все. Обпалене обличчя й ніс Героя покрилося сумом та довічною провиною.
Час від часу я продовжував навідуватися до Михайла Петровича. Інколи він погоджувався піти на болота зі мною, а часто — ні. Забродячи в болота, Михайло Петровича, найчастіше, підкочував холоші штанів вище колін. Простісінька була й сорочка. Хоча й був невисокиго зрісту, він завжди викликав повагу. Про те, як отримав „Героя” Михайло Петрович розповідати не любив, казав тільки: „...нас послали, форсували,... щось лопнуло перед очима.., прийшов до тями у шпиталі”.
Із 1949 року, як почалося моє самостійне життя, навчався у Харкові, потім 5 років — служив на Балтиці і знову — Харків. Потім — трудова діяльність у Кривому Розі.
Навідуючись у рідне село під час відпусток, майже завжди бачився з Михайлом Петровичем. Згадували минуле. Було про що поговорити. І пам’ятаю останню зустріч з ним. Біля відомої „Чайної”, проти подвір’я моїх батьків. Там завжди відбувалися «спогади» про минуле, зустрічі з давніми друзями тощо. І саме тут, в останнє, зустрів я Михайла Петровича на початку 2-тисячних років. Він показав мені місце під ногами на піску, де відшукав свою Зірку Героя напередодні, яку загубив, коли вийшов з чайної на вулиці. «... прийшов додому — колодочка висить, а Зірки — нема! Я щодуху — сюди. — І показав, як саме він ногою згортав пісок. — Та й вигорнув її. Засяяла вона!» Реставрація відбулася у ювелірній майстерні.
Із тих пір не був я в рідному селі. Але мені відомо, що Михайло Петрович помер. Хотів би знати, чи Володимир Мірошник не є ріднею родини Михайла Петровича. Хто продовжує життя в помешканні Героя на Перепелах, як тоді називали той край Бугаївки. Яка тепер адреса помешкання ? І насамкінець, — дата і причина смерті Михайла Петровича. Я, доки живий, маю пам’янути славного Героя, товариша у цей скорботний день.
Олександр НЕСВІТ.
м. Кривий Ріг.
На знімку: Олександр Несвіт біля с Стрілецького на р.Ворсклі. 1946 — 1948 рр.