Каталог статей

У жовтні 1941 року фронт підійшов до Великописарівщини.
Оборонні бої на території району тривали з 12 по 19 жовтня 1941 року. У них брали участь 1-а гвардійська, 295-а стрілецькі дивізії, 5-й корпус оперативна група генерала С. І. Недвігіна. У ніч з 17 на 18 жовтня радянські війська відійшли на новий рубіж оборони за межами району.
19 жовтня 1941 року район вже був повністю окупований ворогом.
Насаджаючи на тимчасово окупованій території кривавий «новий порядок», німецько-фашистські загарбники прагнули поставити радянських людей на коліна, запобігти всілякому опору жителів, залякавши їх звірячими стратами, репресіями, та вивозячи молодь на примусові роботи до Німеччини та Австрії.
Загалом із Великописарівського району на примусові роботи в Німеччину було вивезено 2073 чол. Більшість із них пройшли через тимчасовий табір для полонених, який наприкінці 1942 року було створено у селі Іванівці. Розташований він був на території сучасної школи-інтернату і складався з двох відділень. В одному з них утримували молодь (дівчат), яких вивозили на примусові роботи до Німеччини; у другому — військовополонених.
Комендантом табору був гауптман Фавельбергер, а денщиком у нього був Алекс Міров — поліцай. Охорона складалася приблизно з 15 — 18 німецьких вояків та такої ж кількості поліцаїв.
Комендант табору для проживання вибрав будинок батьків Зуєвої Людмили Василівни, а їх вигнали з власного помешкання і вони змушені були шукати собі житло (їх прихистила сім’я батьків Ісайкіної Лідії Полікарпівни).
Лікар табору, теж офіцер, поселився у будинку Ситюк Єфросинії (але сім’ю не вигнали, а залишили, заборонивши заходити до офіцера у кімнату).
Німецька охорона поселилася у приміщенні старовинного двоповерхового будинку на території сучасної школи-інтернату, а поліцаї розселилися у будинках по селу.
Із розповідей очевидців став відомий такий факт: якщо табір для полонених охороняли німці, то кожної ночі одному-двом полоненим вдавалося втекти. Якщо табір охороняли поліцаї — то жодному втекти не щастило.
Мешканка села Іванівки, Зуєва Катерина Тихонівна, розповідала що їй, разом з подругою, вдалося вночі втекти з табору, і вона переховувалася у тітки у Вищевеселому, а після визволення району добровільно пішла у Радянську Армію, стала санінструктором, воювала у складі 822 санітарного полку, демобілізувалась у 1945 році. Була нагороджена медалями «За отвагу», «За боевые заслуги».
У тимчасовий табір у село Іванівку німці зганяли молодь з Великописарівського, Краснопільського і Охтирського районів і вагонами зі станції Кириківка, відправляли у Німеччину.
Як розповідала Удовенко Катерина Марківна, 1922 року народження, у 1942 році її разом з групою дівчат німці на машині із Груні (Охтирщина) привезли у село Іванівку, три доби тримали у таборі, а потім залізницею зі станції Кириківка відправили на примусові роботи у Австрію. Там їй довелося до визволення радянськими військами тяжко працювати на фермі у бауера (поміщика).
«Остарбайтер» Тресницька Анастасія Андріївна, 1923 року народження, із села Порозок Краснопільського району, теж підтверджує той факт, що її шлях до Німеччини у 1942 році, розпочався зі станції Кириківка.
Пономаренко Петро Петрович, який зараз живе у місті Охтирці, підтверджує такий факт: літом 1942 року його бабусю Пономаренко Марію Никифорівну разом із п’ятьма дітьми німці заарештували у селі Золотарівка Охтирського району (за зв’язок з партизанами) і на машині привезли у табір села Іванівки. Через кілька місяців рідна тітка Роман Наталія Никифорівна пішки прийшла у табір, на возику привезла купу харчів і викупила всіх родичів у коменданта. Хоч комендант довго не давав згоду, бо брат Петра Яків, 1928 р. н., вночі втік з табору, але на третій день його спіймали і привезли знову в табір.
Друге відділення табору було розташоване за сучасним футбольним полем школи-інтернату в напрямку церкви.
Тут добротну будівлю колгоспної конюшні огородили колючим дротом, виставили охорону щоб утримувати військовополонених. Їхня кількість коливалася в межах 50-80 чоловік. Час від часу полонених залізницею вивозили в інші табори, або переводили в табір, який був розташований на території колишнього відгодівельного пункту радгоспу, а на їх місце прибували нові полонені з лінії фронту. Вночі табор освітлювався електрикою з пересувної дизельної електростанції, від неї електричне освітлення було проведене до будинку, де жив комендант табору, та до пилорами, де під охороною працювали полонені. У величезному підвалі (біля сучасної їдальні школи-інтернату) був продовольчий склад, але полонених годували дуже погано. І, як розповідають очевидці, місцеві жителі часто приходили до табору та, не зважаючи на заборону, передавали полоненим харчі через колючий дріт. Військовополонених ретельно охороняли і втекти нікому не щастило. Табір було ліквідовано на початку серпня, коли вже було чути канонаду Курської битви. Полонених спішно вивели на станцію Кириківка і вагонами вивезли у невідомому напрямку. У зв’язку з швидким наближенням Червоної Армії німці навіть не встигли вивезти з Іванівки продовольчий та військовий склади. Частину продовольства і військової амуніції (зі складів на території сучасної лікарні і школи-інтернату) населення встигло розібрати, а залишки взяли під охорону передові підрозділи Червоної Армії які визволили село Іванівку 11 серпня 1943 року. Відступаючи, німці встигли підірвати величезні підземні склади боєприпасів, які знаходилися біля сучасної тваринницької ферми у селі Іванівці, метрів за 800 від залізниці.
Із матеріалів пошукового загону „Подвиг” Правдинської школи-інтернату (керівник В.В. Царенко).