Каталог статей

Я вернусь...

Осінній вечір. Дотик рук. Зустрілись їхні карі очі. То було таке жадане, жовте листопадове кохання... На все життя. Як у казках.

Пересічний солдат Павленко Іван. Він знає про сім’ю, про доню Людмилу. Він пише листа: «Ірино, вернусь! Ти чекай, сподівайся...»

Легені плакали...

Він ішов до Неї, приховавши глибоко в собі останні краплі гордості. Йому було байдуже до життя майбутнього і вчорашнього. Байдуже, що йшов дощ. Він був холодний і мокрий від зливи, чиїхось сліз і від її слів. Його легені плакали: через Неї вони прийняли останнім часом занадто багато нікотину. Але байдуже. Він про органи забув. Справа була в Ньому. Адже це Він був недостатньо «ро-ман-тіч-ним» — саме так, по складах, вимовила Вона своїм п’янким голосочком.
А Він божеволів, зривався, дурів і пив вечорами молоко. Чомусь гадав, що саме воно наштовхне Його на «романтічні» вчинки.
І ось іде до Неї цього плаксивого серпневого вечора. Хоче повитріщатися на її неприкриті плечі. І уявляє «романтіку»... В Його п’яній від молока голові з’являлась класична картина : «Вечір. Захід сонця. Пляж ріки. Приємний вітер по обличчю. Квіти і вино. Спокійна музика і руки коханої. Таке солодке «я тебе люблю»... І ніжні поцілунки.»
Він змучено натиснув на дзвінок. Набридливий писк птахи вкотре пронизав її мозок. Відчинила. А їй що? Просто подобалося, коли Він стояв на колінах і молився на Неї. А Вона непомітно усміхалася, божеволіючи, а рівень її самооцінки аж зашкалював. Згодом, звичайно, звикла, і це починало їй набридати. Такі собі щоденні молитви, немов на якусь Мадонну.
І ось Він стоїть перед Нею. Мокрий, дивний, закоханий, трохи змучений і «романтічний».
— Я прийшов. Задля Тебе змінився.
— Невже? Став романтічним?
— Я старався.
— То як ти уявляєш сьогоднішній вечір?
— «Романтічно». Ми сядемо на мокру від дощу лавочку, будемо слухати Брітні Спірс і пити молоко.
Її неприкриті плечі застигли. А його легені знову почали плакати...

Олена ДЕЙКУН,
смт Кириківка.