Ті дитячі роки бачу часто у сні,
Букви ці, що звались карлючками,
Наверталися сльози на очі мені:
«Ну чому вони кривляться, мамо?»
Притуляла матуся долоню шорстку
До щоки і казала з журбою:
«Ще багато посієш ти слів на листку,
Володіти ще будеш рукою.
Лиш би з серцем ти чистим ішла до людей».
Ті слова я тепер передам тобі, сину.
Ніби вчора було — пролетіла гроза
І, здається, що ніби й ніколи,
Тільки серце моє розпинає сльоза —
Я веду свого сина до школи.
Перший крок, перший раз, перша буква крива,
Перші сльози й розпачливе «мамо».
І, здається, дитинство моє ожива,
Бо й мені не вдалось так само.
Тільки сильним ти будь, за мету поборись
(Бо пізнаєш життя, то й мене зрозумієш),
Щоб зернини добра у тобі прийнялись,
Тоді правди багато посієш.
КОНЦЕРТ
У дитсадку концерт, батьків багато,
Своїх діток ласкають, одягають.
Пита синочок: «Мамо, де мій тато?»
А що йому сказати? Я не знаю.
Скажу: «Помер», — Спитає, де могила.
Кажу: «Покинув він», — «Чому?» — питає.
Блищить сльозинка в синіх оченятах.
А що йому сказати? Я не знаю.
Цілую оченята ці красиві.
І плаче дощ за вранішнім вікном.
Мій хлопчику, моє маленьке диво,
Мій синій птах з пораненим крилом.
НЕ ЗАПЛАЧУ
Не скорю гординю — не заплачу,
Облетів вже з яблунь білий цвіт.
Лиш тобі ніколи не пробачу
Страчених даремно юних літ.
Вже зів’яли проліски в дібровах,
Де нам мрії вітер колисав,
І смереки ніжились в обновах,
Там ти едельвейс мені шукав.
Нам пісні берізки дарували,
Перелесник нам водив танок,
І русалки скоса поглядали
З-за пухких ялинових гілок.
Все минуло, наче сон далекий,
Відцвітає осінь золота,
Відлетіли в вирій, мов лелеки,
Юності щасливії літа.
В казці цій прожить нам не вдалося,
Обірвалась та прозора мить.
Вже й розквітло срібло у волоссі,
А розбите серце ще болить.
|
