Наприкінці січня 1918 року більшовицька армія під командуванням Михайла Муравйова у своєму поході на Київ підійшла до станції Крути неподалік Ніжина на Чернігівщині.
Крути обороняли юнкери Юнацької військової школи та козаки під командуванням сотника Аверкія Гончаренка. Розмовляючи з ним про телефону в ніч на 27-е січня, Муравйов висунув свої вимоги: «Підготуватися до зустрічі переможної червоної армії, приготувати обід.
Незрілість юнкерів вибачаю, а офіцерів усе одно розстріляю». О четвертій годині ранку з Києва до Крутів прибула Перша сотня Помічного куреня, сформованого зі студентів та гімназистів, і кількість захисників станції зросла до п'ятисот двадцяти вояків.
Уранці 29 січня на підступах до Крутів з’явилося шеститисячне військо, яке складали російські солдати, балтійські матроси і червоногвардійці з Москви та Брянська. Ось як згадував ту атаку Гончаренко: «Раннім ранком червоні розпочали свій наступ у зімкнутих колонах; вигляділо так, якби йшли на парад, занедбуючи найпримітивніші засоби безпеки. Тільки-но червоні наблизились на віддаль пострілу, ми їх привітали сильним вогнем чотирьох сотень і шістнадцяти кулеметів. Щойно під прямими пострілами переходили вони врозсип, зазнаючи великих втрат у своїх рядах».
Сотник Лощенко причепив до паровоза платформу з гарматою, обкладеною мішками з піском, і з неї один обстрілював більшовицькі лави уздовж колії. О другій годині на допомогу червоним підійшли бронепоїзд та Перший Петроградський загін, і Гончаренко був змушений ввести в бій останній резерв з тридцяти юнаків: «По двох годинах наше окруження розпочалося дуже солідно, з застосуванням всіх тактикою вказаних правил. В багато разів перевищуюча нас сила противника прискорювала нам вирок, і тільки слабкий темп його наступу дав можливість дотягти бій до 9-ї години вечора, коли-то настала темна, туманна ніч».
Щоб уникнути оточення, українські вояки відступили до свого ешелону. При цьому 27 студентів та гімназистів помилково вийшли на станцію, яку захопили червоні, потрапили в полон і незабаром були розстріляні. Загалом загинуло майже 300 захисників Крутів, решта вночі виїхали до Ніжина.

Олександр Антоненко.
— Ця героїчна й водночас трагічна подія є свідченням національної свідомості українців, нашого права жити на власній землі та святого обов’язку — боронити її.

Ігор Гладченко.
— Свого часу радянська влада робила все можливе, щоб витерти з пам’яті народу усе, що пов’язане з боєм під Крутами. Про це не згадувалося у шкільних підручниках історії. Тому не дивно, що перші спроби ще в радянські часи поставити хрест на місці бою зустрічалися не тільки з рішучою відсіччю, з боку компартійних вождів, але й частини місцевого населення. І, як наслідок такої політики, маємо певні патологічні викривлення у суспільному мисленні, які стосуються і бою під Крутами, і багатьох інших епізодів української історії.

Олексій Старков.
— Більшість із тих, хто пішов під Крути, не мали поняття про політичні теорії. Вони просто стали заручниками обставин. Їхнім патріотизмом скористалися певні політичні сили. Дуже прикро, що в розквіті молодих сил вони знайшли свою безглузду, на мою думку, смертью.